З-під Полтави до Бендер. Крутіж

перехожих майстрували. Тут швець поступці, як човники кирпаті, золотом цяткував, там кравець

сміливою рукою розтинав дорогу термоламу, готуючи пишне вбрання для якоїсь місцевої гурії чи

одаліски. Гарні, з нафарбованими бровами й нарум'яненими устами, дівчатка заздрим оком

дивилися на роботу кравця. Коли-то він пошиє для них таку розкіш? Не всякій доля позволить

попасти в гарем якогось ефенді, а хоч би й багатого купця і жити там, не знаючи, що то праця і

турбота за хліб насушний, що таке це блискучий гріш, за який усе дістанеш, усе! І вбрання, і

пахучі олійки, і солодкий сорбет... Коли-то кравець і їм пошиє таку розкіш?

Там знов коваль підкови кував, а кінь, припнятий до стовпа, дивився в кузню, буцім

наглядав, чи циган добре кує. А циган цей одною рукою червоне залізо кліщами притримував, а

другою молотом валив. Його жінка жар міхом роздувала, двоє циганчат вешталося по кузні,

буцімто старим помагали, а двоє, як два чортики з пекла, вискочили на майдан і кинулися до

Войнаровського: «Дай пан! дай пан.»

Жбурнув їм дрібний гріш, як за напасть. Ганна від себе додала. «Вони лиш брудні, але

гарні. Дивися, як їм очі скачуть. А зуби? Тими зубами можна б залізо гризти. Гризунчики».

З одного краму пара хмарою валила, а чутка така, що аж млісно ставало. Мабуть, на

торішньому лою шкварили баранину і через вікно охотникам у малих мідяних сковородах

продавали. Ганна, заткавши носа, повз тую «остерію» пройшла. А там знов новість, якої ні в

Батурині, ані в Полтаві не видала. Голі по пояс пекарі місили завзято тісто, інші в печі, як у пеклі,

палили. З печі полумінь била, здавалося, цілі Бендери згорять. З темного, аж бронзового тіла

хлібопеків піт струмками спливав у тісто.