З-під Полтави до Бендер. Крутіж

зеленіли ліси, бадьоро шумів Дністер. Табор зривався з короткого сну.

Напували коней, мили вози, купалися. Королівський тафельдекер Гультман біг до намету з

ковшем свіжої води, бо король не скорий був до чарки, а зате зимну воду любив.

Обидовська випенетрувала десь заливок тихий, лозиною закритий, і з Герциковою, як

русалки, полоскалися в студених хвилях.

«Коли б так можна всю журбу пустити за водою».

«Попливе, побачиш, попливе. Час найрвучкіша ріка».

Як вертались відсвіжені й веселі, то табору й пізнати було годі. Турки, татари, греки,

вірмени, молдавани, цигани, а навіть наші земляки обступили його кругом, мов облога. Коні,

воли, мули й горбаті верблюди ревіли, ікали, іржали - слова промовити годі. Вози, гарби, мажі і

двокілки, - настягалося того, як де на ярмарку річнім. Навезли м'яса, риби, хліба, кавунів, сала і

меду, тютюну і солодких сорбетів, чого лиш душа забажає, маєш.

Почались торги. Наші зара грекинь «пиндами» прозвали, бо вони, торгуючись, усе п'ять

пальців показували й казали «пенте».

Зустріли Войнаровського.

«Дядько як?»

«Не краще. Що лиш ранком уснув».

Якийсь швед проходив мимо. «За дві годині в Бендерах у каварні біля мошеї», - кинув йому

Войнаровський і знову Ганну дігнав.

«Мені в город треба, дядькові старого вина добути, угорського. Поїдеш?»