З-під Полтави до Бендер. Крутіж

тютюн з капшука простягнути, щоб покурив, і він не кусається. Тільки від чарки відвертаються, як

від чорта.

«Такий народ», - говорить до Обидовської Мручко. Так ось і без чарки дружаться,

дарма, що не розуміють себе, бо мало хто з наших трохи по-турецькому знає, а ще менше

турків по-нашому второпа.

Очима, руками, цілою поставою балакають.

Оце якийсь старезний запорожець ухопив молоденького яничарика в свої ведмежі обійми і

стискає його, мне, що аж кості хрустять.

«Пусти! Задавиш, чоловіка!» - кричать йому.

«Дай же налюбуватися! - просить. - Так мені цей хлопака до вподоби припав, як мало хто,

буцім це мій син, моя рідна дитина». І відскакує і випулює очі: «А, може, ти справді мій син? -

кричить, - кажи, ти мій син?»

А козаки ще й підбивають його: «Твій, твій, навіть скидається на тебе, ніс напоздовж, губа

напоперек, тільки горілки так дудлити не вміє, як ти.»

«Навчу його, братчики, навчу дитину рідну,» - і знову хапає яничара в обійми.

«Ось вам народ! - каже до Обидовської Мручко. - Інший то навіть умерти без жартів не вміє.

Дивний народ і дивна його доля.»

«Міри в нічому не знає,» - каже Обидовська, але й сама сміється, буцім про своє лихо

забула. Весело з тими людьми, самого чорта не бояться.

Мручко нахиляється до неї: «Ось як би то нам тепер другого Карла дати-добути...»