З-під Полтави до Бендер. Крутіж

бендерського замку.

На нашій, не своїй землі.

Мручкові не до мрій. Як осавула молодий, кидає собою сюди й туди. Скрізь його повно.

Табором заправляє, бо люди, буцім хлопчики які, гав ловлять, а треба ж табор довести до ладу.

Треба поставити варти, бо ніч, хоч коротка і ясна, так чорт не спить. Цигани , греки , волохи , вір

ти їм !

А найгірше, що наші від сераскіра з гостини не вертаються. Ще чого доброго, полонять їх на

замку і - цареві за великі гроші продадуть. Одної хвилини поскакав би Мручко в Бендери та, на

його щастя, не треба. Здалеку чути, як грає шведська воєнна музика, а оце й яничарська капела

задзвеніла, забреніла, загуділа дивними голосами сопілок, трубок, мосяжних тарілок і решітців з

дзвінками. Буцім чортяче весілля надходить.

«їдуть, їдуть!» - і всякий вибігає назустріч.

Король на турецькому бахматі, гетьман у кареті, бо хворий, відділ яничарів з ними. Гарні

які, здебільшого наші таки хлопці, а по-нашому не вміють. Галакають, як родовиті турки. Мручка

аж нема, так пішов би до них та шарнув за сумління.

Король, як молодець, про рану буцім і забув, відживає, а гетьман, як пізньоосінній день,

блага усмішка на обличчі, але в очах утома...

«Гасне», - шибнуло Мручкові крізь мозок і, щоб забути, на своїх хлопців гукає: «Чого

майталаситеся, гевали гемонські, а нуте до роботи, бо ніч!» Козаки від Дністра надбігають.

Приглядаються до яничарів, як до заморських звірів. Дивно їм, що можна такому й руку подать і