З-під Полтави до Бендер. Крутіж

маєте те, що тепер було».

«А добрости й не видно.»

«Не видно, але вона є, тільки жди, щоб добулася наверх.»

їм скучилося так помаленьки їхати і щодва-три кроки ставати, щоб розступилася товпа і

тому розмовою розважають себе.

Наскучило дивитися. Прямо очі болять. І що тут побачиш такого?

Море людських голов, низькі дімки, загратовані віконця, трохи зелені якоїсь, і знов дімки і

мінарет стріляє вгору, і курява, така курява, що аж в голові темно. Де ж то! Стільки возів

переїхало, і такі тисячі людей перейшли. Череда не те, та й яку пилюгу на вулиці зіб'є.

Минають турецький город, праворуч лишають християнський, ще більший і ще гарніший від

тамтого й повертають на північ, до Варниці. Довго ще біжить за возами цікава товпа. Циганки

все ще хочуть ворожити, циганята верещать своє: «Дай пан! Дай пан!»

Візники відганяються від них батогами. Та не дай Біг засягнути котре. Цигани видерли б очі.

Та до Варниці не рукою подать. Добра миля поганої дороги. Не всякому охота так далеко

ногами бити. А стемніється, так вертатися не дуже-то безпечно.

Щораз меншає цікавих.

Лиш торгівці потягнули шнурочком, як за походом круки. Там для них жир.

Перевалюються вози, коні, люди.

Туман, як занавіса, повисає за ними.

Ледь-ледь місяць майоріє в ньому.