З-під Полтави до Бендер. Крутіж

господарі там, де непрошені гості зійшлися на п'яний пир?

Запорожці були добрі до сипання валів при облозі Полтави, їх, як степових вовків, посилали

на розшуки доріг, а тепер казали їм нашвидку збудувати човни і тратви. Робили це для

союзників, не думаючи про себе. Король півсонними очима дивився на них і казав до себе:

«Дивний народ.»

Розумів їх, спочував і був, мабуть, одної гадки з ними. Не втікати. Що б не було, - не втікати.

Отаборитися, жінок і движиме добро перевезти на другий бік, а самим битися з Меншиковим. З

великим силами він не йде, бо не міг би так скоро посуватися; гармат, мабуть, не везе багато,

амуніції також, він - не страшний. Хоч місце не дуже-то сприятливе й добре, бо покотисте до

Дніпра, але зате справність і хоробрість шведської армії куди більша, ніж москалів. Так - тоді

боротись, а не втікати. Так думав король, але його люди були другої гадки. Як камінь, стручений

з гори, не завернути і не здержати в бігу, так і їх нелегко було зупинити. Їм заманулося на другий

бік широководного Дніпра, а звідти в степи, а степами на Крим, або в Бендери, щоб тільки

дальше від Петра, щоб дальше від війни. Полтавський погром робив своє, витворив настрій,

неприхильний до боїв. Можливість відпочинку по суворій зимі, по невдачах облоги і по першій

великій програній битві манила їх, як видиво пустинне. «Скорше, скорше на другий берег

Дніпра!»

Шведські старшини підбігали до гетьманового воза і благали гетьмана, щоб він намовляв

короля до переправи. Гетьман хитався. Не знав, з якими силами Меншиков наступає. Не

виключена річ, що цар і тридцять тисяч війська післав. Має його досить, а людей він не щадив