З-під Полтави до Бендер. Крутіж

поза полудне затягнулося.

«Турки не крадучі люди, але є тут і інші народи, лихий його зна, які».

«Бе-ре-жись!» - доповідали смільчаки.

«А щоб ти знав, що бере-жись, бо береженого і Бог береже, - відрубав Мручко. - Але ти,

синоньку, замість договорювати, краще взяв би яку скриньку, або хоч би й гарматку на плечі та

переніс на берег. Ось тоді-то я й похвалив би тебе, мудрагелику! А то ви до приговорів скорі, а

до роботи не дуже поспішаєтесь. Нас, старих, гудите, а самі лиш очима за жінотою кидаєте.

Ласохлости. Люблю я таких, ех, як люблю».

34.

Довга валка возів насилу посувалася крутими вуличками турецького міста.

Народу, як літом мушні. Мабуть, не було в Бендерах людини, щоб трималася на ногах, і не

вийшла подивитися на заморських шведів і на козацьких гяврів, що стільки гарячого сала залили

за шкуру побожним ісповідникам пророка. Старі й діти, чоловіки й жінота, забуваючи сором і

добрий звичай, тиснулися, знімалися навшпиньки, одні другим прямо на голови лізли, щоб

тільки заспокоїти свою цікавість і побачити славного північного войовника та старого

українського гетьмана, про якого ходили найдивніші легенди.

Не тільки дервіші в жовтих широкополих халатах, і червоних, як маки в житі, фезах, але й

поважні сивобороді хаджі, що в далеку Мекку ходили і чимало всякого дива бачили в світі, не

соромилися разом з простим народом гав ловити. Навіть учені софти, що з мечетів і мовчаливих

теків[6] не вилазили, так і ті стояли тепер на східцях під дверима домівок і цікаво приглядалися