З-під Полтави до Бендер. Крутіж

людям, що їдять домуз[7] і п'ють ракію[8], буцімто таких і в Бендерах нема. Бендери, що малий

Вавілон, якого там народу не побачиш, і вірних і гяврів усяких. Досить кинути оком довкола.

Жовті, зелені, червоні й білі халати, турбани, чалми й тахе[9], кабардинки й гостроверхі шапки, ферезії, маграми й заялозені овечі тулуби - з цілого світу хтось тут людей позганяв докупи. Гамір

так, що аж вуха болять. Десятьма мовами верещать тобі, а як подумати, що татарин кримський

свого земляка з Бендер не розуміє, а царгородський турок не розуміє молдаванського брата, так

тих язиків буде чорт зна скільки. Греки «пиндяють», жиди «вайкають», цигани «вівкають» по

невідомому.

Тих, хоч небагато, так один за десятьох наскучить. Чорні, жасні, як душогуби, так тії білі

зуби шкірять, мов живцем тебе з'їсти хочуть, а циганки аж до возів пруться та за руки хапають,

щоб ворожити.

Всякими мовами беруться балакати, а ні одної добре не знають. «Я тобі долю казати,

правду казати, найправдивішу.»

Циганчата, як чортенята, голе то, чорновиде і товстопузе, лізе коням прямо під копита,

обігнатися годі, а все кричать, мало ротів собі не пороздирають: «Дай пан! Дай пан!» Більше,

мабуть, нічого по-людському й не знають. Поважні туркені., так ті лише крізь маленькі

загратовані віконця на вулицю поглядають, закутані в білі міграми та в легенькі фередже, так що

лиш чорні, палкі, а сумовиті очі, мов зорі з-за хмар, видно. Хто її там знає, яка, а очі гарні, ніби

кличуть до себе: «Ходи!»

Дівчатка в халатиках різноцвітних, головка в кісках, в кіски амулетиків поначіплювано, в

деяких фезики золотенькі, - роззявляють мальовані губи і підносять начорнені брови. Вдруге