З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Йому тепер знову багато діла. Старшини, як той пень розколений на троє: Войнаровський,

Горленко, Орлик. Одні на других роботу скидають. Мручко за десятьох працює. Він тому рад.

Вже досить з думками бився. Любить діло. За ділом молодшим себе почуває, а молодість - то

життя.

«Ну, чого гави рахуєш! - гукає на своїх. - Розбіглися, як перепелиці в траві. Гадаєте,

збиратиму, як надпливе пором? Еге! Вивалиш язик і плистимеш за нами, мов собака. Припізнися

лише!»

Не любить, як нема ладу. Безладдя й безголов'я це в нього найпоганіші слова.

«Коли ті люди схаменуться? - нарікає. - Мало їм біди? І не бачать, яка тій біді причина?..

Тю!.. Все на ворогів спихають, а мені чужий ворог не страшний, тільки свій».

По короля і гетьмана сераскірова галера підпливала. Золочена, під шовковим наметом.

Мручко до Войнаровського підбіг:

«Ваша милість поїдуть з нами?»

«Або що?»

Потилицю почухав: «Бо самих пускати небезпечно. До бузувірів їдуть. Я вам десяток своїх

хлопців дам».

«Не знаю, чи місце буде», - усміхнувся Войнаровський.

На Мручкове щастя за галерою декілька човнів від тамтого берега відбивало. Намітив собі

один, величенький. Обсадить його своїми хлопцями і за галерою пустить. Не вірить уже нікому.

Найкраще сам поїхав би з ними, якби не діло тут. Діло, діло, діло.