З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Без діла вони в Бендерах не будуть. І добре. А то цей довгий похід безлюдними степами

ніби притьмарив їх. Ще трохи, й самі у видиво якесь степове перетворилися б... Гарно.

Король і в Бендерах спокійно не посидить. Це неспокійний дух. Що він між тими бузувірами

робитиме, цей побожний лютер зі своїми вояками-псалмопівцями?

І Мручко з новими надіями перевозився з лівого на правий берег Дністра.

З човна особливо гарно рисувалися високі мури бендерської твердині. «Ні, мене там не

заманиш!» З тих мурів виростали грубі, круглі вежі, з гостроверхими дахами і з численними

вузькими вікнами, що здалеку, як прорізи й щілини виглядали. Буцім мур від морозів зимою, а

літом від спеки потріскав і порозпадався, як шкіра на спрацьованих руках.

«Крізь таке вікно, не лише широких козацьких плечей, але навіть своєї тісної голови не

пересунеш, - пояснював Мручко. - Попавсь, так, значиться, і пропадай. Хіба що тебе на гак

кинуть, як нашого славного Байду».

Гребці веслами гребли, козаки пісню про Байду співали.

Мручко сердився: «Така велика Україна, а братом нашим, як ганчіркою якою, чужі смердячі

кути витирають. Від одного до другого моря женуть. То Данціг, то Єдикул, то знов якісь Бендери.

Та що я там згубив? Сто сот чортів на голову вашу!»

«Сидоре, - повернувся нараз до свого осавула. - А ти чого так похнюпився, небоже? Маєш

за Одаркою скучать, так краще от тут, - і показав рукою на саму середину ріки. - Вісім сяжень, з

чуприною пірнеш».

За твердинею на північ турецький городок, мов з-під землі виріс. Стрункі мінарети вгору