З-під Полтави до Бендер. Крутіж

молодости гріх праведники роблять. «Не дурний, так молодий», кажуть, начебто йому й

двадцяти літ нема. Молодий, а стільки пережив... З думками, як із хвилями, бився. Чому це так?..

Не чують у ньому козаки свого чоловіка, бо він - шляхтич. Але ж бо й Орлик не козак. І він має

свій значок у гербі. І то значок один із давніших. Не в шляхетстві тут, мабуть, діло, бо шляхти між

козаками чимало, а в тій столітній звичці, щоб булавою граться, бо вона золотом і дорогим

камінням міниться. Столітня звичка, якої позбутися нелегко. Дністер про галицьких бояр, про

Настасю Чагрівну ледве чутну пісню співав. Войнаровський голосом літописців доспівував її. Не

близько від Дніпра до Дністра, а все ж таки який подібний народ. Тут бояри, там козацькі

старшини, а - чорняк гине... Громада, стадо, тічня, що для неї «я»...

Пригадувалися колишні лови на вовків саньми, зазброєними в коси, як у гострі, блискучі

крила. Ніби на тих крилах по білих снігах несуться. За ними тічня сіроманців.

99

Блискучі очі, вивалені червоні лизні. Наперед найбільший і найсміливіший - провідник.

Настигає колує, ось-ось і коня за горло вхопить. Та замість того, сам на косу небачно

застромився. Рванувся, завив і кривавими судорогами посеред шляху б'ється. А тічня?..

Припала, кинулася й розірвала його на шматки... Про людей і про коні забувши... Тічня. Вона

невдачі провідникові не простить.

«Не простить», - вчувається Войнаровському в шумі Дністра.

«Не простить» - притакує розум, «не простить» - нашіптує тривога. - «Ти небіж того