З-під Полтави до Бендер. Крутіж

ввесь степ, на ввесь світ кричати: «Сонце, земле, люди, - як гарно!»

Мручко й Сидір не промовили до себе і слова.

33.

Чимало води сонце з них виварило, чимало чорної степової пилюги надихалися й наїлись,

чимало річок з крутими, високими берегами перебрили, аж оце дня 10 серпня Дністер

потягнувся перед ними. Вилискувався, як мерехтлива, всіма відтінями срібних, синіх та зелених

красок перетикана лента.

Зупинилися і з нетаєною радістю, з боговійним страхом гляділи на Дніпрового побратима.

Живіше забилося серце, надійніше заграли думки. Ось ми знову на рідній, хоч і не своїй

землі. Ось ми знову нап'ємося води з своїх долин і верховин, що її Дністер назбирав і несе в

наше море. Збігали з берега крутого й прислухалися до шуму ріки. Чули регіт і сміх, зітхання

Поділля, Покуття й гарної Галицької Землі. Городи й села, луги і поля, природа і люди

розказували їм про свою радість і біду. Біда радість боре, розливається горе, як море. А що

хвиля вдарить об скелю, чути крик: не дамось!..

Мрійливо-сумовитим оком дивився Войнаровський на широку Дністрову струю, що не

шляхом рівним, могутнім, лиш ізгибами крутими й вередливими неслася перед ним. Ніби земля

не пускала ріки, а вона видиралася й тікала геть. Нелегко пливеться рікам нашим. Гранітові

пороги лягають поперек дороги, та вони й їх переб'ють. Нестримана їх путь і непоборна сила.

Хотілося скочити на дарабу, вхопити в руки стерно і сміливо, вправно, безпечно плисти й

плисти. Розкіш яка боротися і прямувати до цілі. Гарно як бути молодим... А оце якраз з тієї його