З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Сидір здивовано дивився на свого сотника. Старий, а літ на ньому не вгадаєш... Силою волі

тримався.

«Я хочу перетривати оцю чортівську війну і про ніщо Бога не прошу, лише, щоб дав мені

діждатися побіди. Щоб я з побідою помер».

Сидір вхопив його за руку. «Дай вам, Боже, дай вам, Боже, батьку!»

Більше нічого сказати не вмів.

Пилюга розвіялася, і степ обновився, як чудотворна ікона. Зорі кліпали очима, над травою

місячне сяйво мерехтіло. В траві звірина шульгала, наполохана птиця з криком зривалася і

летіла геть.

«А переїдемо, - говорив до Сидора Мручко, - так і звірина, і птиця, і трава заживуть своїм

життям. Отак-то й ми, а не ми, то нащадки наші заживуть колись життям по власній уподобі,

таким, я Бог призначив. Чого ж нам бентежитися, сину? Знаємо, до чого йдемо, боремося чесно

й хоробро, а решта, решта прийде, як погода по бурі».

«Прийде, - притакнув Сидір, - а все ж таки»...

«А все ж таки, - підхопив Мручко, - хотілося б побачити на власні очі, правда? Га, що ж, ти

ще молодий, може, й побачиш, а я радію, дивлячись на таких, як ти».

Ніч була ясна і така якась погідна, що навіть Мручко балакав спокійно. Сидір не тямив його

таким. Це ж було саме життя - огонь, не чоловік.

Сказав йому це. Мручкове обличчя всміхнулося по дитячому: «Еге ж, еге... у бою. А так - і в

мене серце є. Люблю людей і жалую їх. Може, воно й недобре, бо часи безжалісні настали. А чи