З-під Полтави до Бендер. Крутіж

не чував ти що про наших?»

«Про кого?»

«А про старшин, що покинули нас».

«Ах, про тих. Саме погане чув. Одні, як ось Нос, або Галаган, а навіть добряга Апостол

царської ласки забігають і вислугуються так, що її москаль гіршого на Україні не творив би, другі,

що трохи запізно покаялися, вибріхуються тепер, як можуть, всю вину на гетьмана спихаючи,

мовляв, він тираном був, все по власному хотінню робив, а старшини навіть писнути не сміли».

«Коли б то! - крикнув Мручко, - коли б то! Може, й не було б того, що є Юди!.. Як пропадать,

так самому, пощо других у біду тягнути? Це був колись закон. А нині?..»

І задумався - той чоловік, що казав би ти не думку, а тільки само діло любив. Сидір не

пізнавав старого Мручка. Не той став на чужині. Не той. Видно, думок, як розбитого

корабля,хапався.

«А Чуйкевич Іван?» - спитав нараз Мручко, голосом, у якім тремтіла друга, так само

Сидорові невідома нутка, - тривога.

«Канцеляриста Чуйкевича полумертвим з між трупів добули», - відповів Сидір.

«І що?»

«Цар велів застромити його на палю».

«І за-стро-ми-ли?» - насилу вижбурляв із себе Мручко.

Сидір раменами здвигнув: «Не знаю».

«А Мотря?..» - спитав Мручко, ніби сам свого питання зжахнувся.