З-під Полтави до Бендер. Крутіж

«М отря?.. - повторив Сидір, - Мотря...» - і не докінчив.

Очима в опалевому повітрі повисли. Прикипіли до місця, задеревіли. Поперек дороги у

віддалі, якої збагнути не могли, переходила жінка, кроком повільним, але певним. Трава покірно

стелилася під ноги, місячне сяйво полотном сріблотканим перед нею, ніби його хтось із сувою

велетенського в безконечність сотав. Ступала по ньому безшелесно, найлегшого шороху не

чуть. Затиснені долоні, на руках розірвані кайдани. Очі мінилися. То мрійно й сумовито мигтіли

під бровами чорними, як хмари, то блискавками озарювали степ. Уста затиснені завзято...

Ніщо не спинить її, де хоче, там дійде, бо вона хотінням сильнішим від буденної сили,

сильнішим, ніж муки і смерть... Безшелесно поперек дороги переходить і гине вдалечині...

Вже її нема, не видно, очі в опалевому повітрі висять, поранений вітерець орлиним крилом

понад головами має, а мандрівники наші все ще на тому самому місці, як заворожені, стоять. Ні

поводів рукою, ні стременем коня не торкнуть.

Аж коні самі рванулися з місця.

З віддихом, затаєним у собі, перелетіли смугу, якою вона перейшла.

Мовчки доганяли обоз із хворим гетьманом і королем химерним, з недобитками двох армій і

з возами, мажами, гарбами чужинецьких купців, що як хижа птиця за військом, за обозом оце

воліклися.

Ніч легко й непомітно переливалася в світанок. Трава з темно-срібної зеленою ставала.

Глибока синь небес - линяла, небо прибирало краску морської води. Таємний смуток ночі

уступав перед радістю дня. І знову хотілося жити й боротись, і знову хотілося з повної груди, на