З-під Полтави до Бендер. Крутіж

їх витривалу хоробрість. Замерз на варті, а не втік. Вояки!»

«А під Переволочною таки здалися», - завважив Сидір.

«Не їх вина, лише старшин. Добряга Левенгавпт охляв. Людяний надто. А війна то кривава

розправа, війна нелюдяна, щоб після неї людям краще стало».

«Вірите, батьку, що й нам краще стане?»

«Нам з тобою, може, то й ще ні. Але тим, що по нас прийдуть - певно. О, певно! А невже ж

ти не бачив, як дідусь деревинку садить, хоч знає, що овочів з неї не вкусить. Для кого ж він тоді

її садить? Для себе? Ні, для їх, внуків, правнуків своїх... А воля, синку, - овоч найсолодший».

«Найсолодший...» - притакнув Сидір і вже не перечив старому.

Похід розколовся на декілька окремих частин, бо коні таку куряву здіймали, що дихати було

годі. Чорнозем, розмішаний весною, літом тверд, як криця, і під копитами та під залізними

обручами коліс дробився в чорний, дрібнесенький пил, як наймілкіша мука. Тая то чорна мука

всипалася до рота, до очей і до вух, крізь одіж вдиралася в тіло. Тому-то й відступи треба було

поміж відділами лишати, щоб вітер розвіяв тую пилюгу.

«Прилишімся трохи, - відізвався Мручко і поклепав свого коня по шиї. - Вітер якраз

навпоперек дує. Як хоругвою, пилюгою має, набік заносить».

«Ви втомилися, батьку?» - спитав Сидір.

«Може, не знаю. Не думаю про втому. Чоловік багато може, коли хоче. Я хочу витривати й

можу. Мушу. Найстрашніше слово: не можу. Нічого так не бійся, синку, як його. Бо скажу тобі: не

той ворог страшний, що перед тобою, а той, що в тобі».