З-під Полтави до Бендер. Крутіж

форкали жваво, вози скрипіли, курликали, як відлітаючі журавлі. Чорні тіні по траві шульгали.

Курява, як дими, стелилася за возами. Похід розпливався вдалечині, ніби видиво сонне.

Мручко припинив коня: «Подай мені руку, Сидоре!»

Сидір здивовано глянув на сотника і простягнув до нього правицю.

«Спасибі, тобі, мій сину, що розважив мене. Багато ми втратили, багато. Та таки

предківський дух у серцях молоді живе, ще ми не втратили всього».

«Предківський дух»... - повторив за Мручком Сидір.

Мручко спохопився. «Лицарський, - додав, - отой, що тобі навіть біля любої дружини не

дозволив побути, лише тягнув туди, де за волю б'ються».

«За волю»... - відгомоном сумним повторив Сидір.

Мручко глянув на його з-під лоба: «Гадаєш, волі не буде?.. Так тоді ти зле собі гадаєш.

Воля прийде. Вольний степ, вольний Дніпро, нам у неволі не жити!»

«Прийде, але коли?»

«Коли, коли? Терпи, козаче, отаманом будеш. А хоч би лише внукам або й правнукам

нашим вольними бути, так гадаєш, нам за волю боротися не треба? Наглі ви, теперішнє

покоління, і спохопливі дуже. Всього хотіли б нараз: або пан, аба пропав. А волю так не можна.

Будь твердий, як кремінь, а тугий, як ремінь. Воля без розуму марніє, а сила без витривалости

мліє. Де тебе поставлять, там і стій, поки йде бій і з місця рушити не важся. Оце й наше

нещастя, що не пильнуємо того».

Мручко запалювався. В очах огники зеленаві горіли: «От шведи - молодці. Надивився я на