З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Сидоре, що ти козаком уродився і хліборобом тобі не буть. - Чому б то ні? - питаю. А тому, каже,

що в хаті ти, як орел у клітці, тільки б'єшся і груди собі кривавиш. Не можу я дивитися на твою

муку».

«А ти?» - перебив йому Мручко.

«Я не перечив, бо не хотів брехати. Так, Одарко, кажу. Мене ніби хтось кіньми розриває.

Одна сила тягне до тебе, а друга до сотні... Помовчала хвилину, мабуть сльози здавлювала в

собі. А тоді: я тебе не тримаю, Сидоре! Бог нас докупи звів, Бог і в

розлуці не оставить... А ти? - питаю її. За послушницю в монастир піду! - каже, даром

служити їм буду, щоб тільки десь перетривати біду. Іди... Десь вона вже і з черницями

зговорилася, знать рішилася не нині. Притулив я її тоді до себе: Заспокійся, - кажу, - не покину я

тебе довіку... І вже я давно так спокійно не спав, як тієї ночі. А на рано - по моїй Одарці і слід

застиг».

«Що ти кажеш?» - здивувався Мручко.

«Те, що чуєте, батьку. В неї слово, як криця. Не пробуй, бо не зігнеш. Замкнув я тоді хату,

ключі сусіді передав і потягнув за вами. Чого я не перебув, чого не бачив на свої власні очі, того,

як то кажуть, навіть на воловій шкурі не списав би. Та Бог поміг, і ось я знову біля вас. Жаль

тільки, що наша сотня стаяла, ніби сніг весною».

«Жаль», - відповів Мручко коротко і мовчав.

їхали поруч себе й не відзивалися. Забагато мали на серці, щоб могти виповісти словами.

Літня ніч зорі розсипала по небі, місяць зазирав їм в очі, степ всіми пахощами дихав. Коні