З-під Полтави до Бендер. Крутіж

піднімалася вгору. Мручко з крутіжу життєвого виходив цілий.

Чому б то так і Україні не вийти? - питався тих зір, що як золоті букви таємної книги,

приваблювали його очі до себе, питався сонця, що горіло в днину на небі, питався вітру, що

буяв, куди хотів. Чому б то іншим народам жити по власній уподобі, а нам усе тільки так, як

хтось інший велить? Невже ж ми гірші й дурніші від інших, невже ж у нас і хотіння кращого життя

нема?

На ці питання він ніяк не міг притакнути. Порівнював козаків з ратниками царськими, наших

старшин з офіцерами московськими, сто боєвищ великих і малих перебігав думками і все

перечив: ні-ні-ні. Не бракує нам ні сили, ні відваги, ані великих бажань. Так що ж тоді?.. На це

«що?» і сто відповідей насувалося: і незгідливість наша, і жадоба влади, і непокірливість тій

своїй владі, яка б вона там не була, і насильство одних, і нетерпіння других, і лихий зна що.

Більше гріхів, як їх закон Божий знає.

А невже ж у інших народів як?

Мручко по чужих краях бував, знає, що ніде люди по правді не живуть. А стоять же якось

держави й не валяться, хоч і вони своїх ворогів мають назверх і всередині.

Стоять, бо народи слухають когось і, як треба, то зриваються на його поклик і йдуть, куди

він їх веде. Старий вояка всю біду в тому й бачив, що послуху в нас нема. Він тільки про те

думав, як би то того послуху наших людей навчити.

«Сотнику!» - перебив йому хтось нараз.

Мручко стрепенувся, ніби не живу людину, а духа перед собою побачив: «Свят, свят, свят!