З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Але найгірше турбувало його, що й козаки розколювалися надвоє і мало за чуби не

водилися, кого їм гетьманом обирати.

«Себе! - гукав на них Мручко, - себе обирай, бо в нас до такого дійшло, що, мовляв, стільки

правди, що в мені та ще в Бозі трохи. Такий-то ми народ. А нічого б я так не хотів, як щоб

гетьман подужав, та добре вас за чуприну притис. Ви тільки тоді слухняні та покірні, як вас кріпко

в руках тримати. А ще, коли чужинець до рук прибере, тоді-то сидите так тихо й покірно, що

краще й не треба. Який-будь москаль передовим нашим чоловіком воловодить. Не перечте

мені! В паперах любого суду чимало доказів знайдете, що не брешу. Вас би по оцій пустині не

місяць і не два, а цілі роки водити, як Мойсей своїх жидів водив, щоб розуму навчить, бо з

такими, як ви тепер, нам до обіцяної землі не увійти».

Козацтву такі прикрі слова не дуже-то були приємні, але козаки шанували старого сотника

за його хоробрість і за досвід великий, якому рівного не було, тому й не супротивилися, а,

навпаки, в глибині душі погоджувалися з Мручком. Аж і стали на тому, що кому б то гетьманом

не буть, а слухати його годиться. Мручко того тільки й хотів.

Пустивши вільно поводи коневі, їхав і розмовляв з собою. Дорога така довга-довга,

здається, безконечна, час болотнистою рікою пливе, коли б не збожеволів

95

би від скуки. І чого-то не передумав тоді старий сотник Мручко. Життя, як море, шумить, а

він чайкою понад ним літає. І скільки разів було так, що чайка цілими грудьми солоної хвилі

доторкалася, ось-ось і хвиля вхопить її і проковтне. Так хвиля перекочувалася далі, а чайка