З-під Полтави до Бендер. Крутіж

наздогнали їх москалі, а тепер - оставалося лиш одно: нудьга.

І дивно. Деякі, чим довше та мандрівка тривала, тим більше привикали до себе, зживалися

з собою, а інші наскучували собі. Почували злість до себе, а то й до сварки між ними доходило.

Буцім хто з них спричинив теє лихо і коли б не він, то й лиха не було б. А вже жінки, так ті

добиралися собі до живих печінок. За себе й за своїх чоловіків. Висповідалися вчора, а нині

знову починали грішити.

«Як зранку, так і до останку», - махав рукою Мручко.

Козацькі пань-матки на два табори поділилися: одні за Войнаровським, а другі проти нього.

Перших небагато було, зате другі тим сміливіше свій голос підіймали, мало що хорому

гетьманові до уха не кричали.

Мручко привик був поводитися чемно з жінками. Цей добрий звичай ще від другої жінки

Хмельницького та від пані Виговської пішов. Але й Мручкові іноді терпець уривався. Козацьким

різким словом сварку втишав. Не сором же їм гнівити Бога коверзою? І невже ж це жіноче діло -

гетьмана вибирати? Виберемо, кого треба буде і - тільки. Багато доброго робили й роблять

жінки, але й багато вони лиха в нас накоїли.

І нагадував то Дорошенкову Прісю, то безталанну Степову Олену, то живу ще Любов

Хведорівну. Про деяких мовчав, щоб не показувати пальцем. А кінець був такий, що Мручка

стали недолюблювати старшинські пані. Казали, що старий з глузду збився. Зі сміхуна в

проповідника перекидається.

З мужчинами не церемонився Мручко. Правду в очі прискав.