З-під Полтави до Бендер. Крутіж

працювати.»

Але чумаки й гетьмановими словами не заспокоїлися. Може, й чули вони про нашу невдачу

в боротьбі з царем, може то, й не дуже собі її до серця брали, бо недаром же всякі прислужники

московські воду на Україні каламутили, так тепер, зустрінувшися віч на віч з недобитками

славного лицарства, ніби нараз прозріли. Полуда зсунулася з очей. Ось воно як! Бач, до чого

дійшло! Гетьман і кошовий на мандри йдуть. Місця їм і діла в ріднім краю нема. І нараз у повний

ріст побачили ввесь жах тієї картини, ввесь сором і біль почули.

Безрадно зі своїх маж добували то сало, то сухарі, то овочі, то мед і козакам, а то й шведам

пхали те добро в руки та припрошували й приговорювали так, що й відмовитися було важко.

«Та беріть же, беріть, у нас тепер пуд щонайкращих сливок 10 копійок коштує, та й то

продати важко.»

«А хліб як зародив, Боже ти мій!»

«І чому ж бо ви не п'єте? Пригубіться до чарки, щоб не було сварки, випийте і другу ворогам

на наругу, а собі на потугу».

«На потугу! - вигукували з усіх боків. - На потугу!»

Крик цей дивно якось лунав, ніби глум, але козаки не відказувалися, пили.

«Що буде, то буде, а гірш, як є, не буде!» - потішалися.

«Бо нема куди,» - відповідали запорожці.

«Краще буде, краще!» - обіцяли собі.

«Як не нам, так дітям нашим».