З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Колись старшинські пань-матки байдуже на те все гляділи, як на щось звичайне, буденне,

навіть їхньої уваги негідне, а нині тішилися тим більше, ніж контушем гризетовим, або навіть

зразкам дорогоцінних перел.

Мручко, дивлячись на тую радість, підкрутив вус і мало його на ліве вухо не повісив.

«Га, що ж! - казав. - Може, Господь на те й прогнав нас із рідної землі, як колись прабатьків

наших із раю, щоб ми тую нашу землю як слід полюбили, бо що то казать, любили ми її замало.»

Орликова дружина підступила до нього. «Дозвольте, сотнику, подякувати вам за мудре

слово.» А Герцикова й собі доповідала: «Так воно, так. Весна осипалася яблуневим цвітом,

впивалася березовим соком, квітчалася фіялками пахучими, а ми, мов окаяні, літали сюди й

туди, видираючи собі очі з лобів, лихий зна з якої причини. Шуміли луги, золотилися ниви,

вулики медами наливалися, а ми наче й не бачили того, а захочували Бог вість чого.»

Надбігла Горленкова Настя: «Ах, ах, пождіть, серденько, пождіть. За що ви гадаєте нас

Господь отак карає? За людську кривду, мої ви, за кривду ближнього і тільки. Бо невже ж ви не

бачите тих скуйовджених чуприн, тих здичавілих облич, тих порепаних ніг, що на людські ноги

навіть не скидаються? Наше це діло, сестриці, наше каїнське діло!»

Ніби нарошне роз'ятрувала рани, почуваючи якусь особливу розкіш у болю.

«Далеченько ти тепер, наш рідний краю! - голосила Герцикова. - Та коли б так Господь

дозволив повернутися мені додому, то я кленовим листком до землі припадала б, бальзамом

цілющим до ран прилипала б, молитовними словами кожний вечір і кожний ранок зустрічала б, -

коли б Бог дав.»