З-під Полтави до Бендер. Крутіж

А Горленкова Настя й собі обіцяла: «А я, коли б Господь дозволив мені в рідні пороги

вернутись, служанки свої, як сестри рідні, цілувала б, найподлішому конюхові згірдливого слова

не сказала б, так мені, Боже, дай!»

«Отруйні квітки, - доповідала Герцикова, - геть з городу повиривала б, а насіяла б самих

цілющих, медоточивих. Гілочки тонісенької з дерев не відщібнула б даром, землі не доторклася

б ногою.»

Мручко, слухаючи тих каятливих жалів, тих слів, що невольницькі плачі нагадували, лиш

головою хитав. «Гей, коли б то так та заднім розумом мудрими бути».

А тим часом чумаки, почувши, що це гетьман і король шведський з недобитками своїх

військ після нещасливого полтавського бою в турка приюту йдуть шукати, отаманів своїх з

хлібом-сіллю до них післали.

Гетьман вийшов зі свого повозу. Зжахнулися. Не таким собі його уявляли, не таким. Де ж

твоя сила, здоров'я, краса? Спомин один остався.

Іван Степанович ледве на ногах тримався. Добре, що вітру нема, а так повалив би його.

Тільки очі блищать і усмішка на устах тремтить. Як пізньоосіннє сонце на листку. Прийняв хліб,

перехристився, поцілував, балака. Всякий підходить ближче, щоб почути, бо й голос у гетьмана

ослаб.

«Нема нічого смачнішого, - казав, - над хліб з рідної землі. Не відмов же його нам, Господи

милосердний! Не кажи дітям нашим по чужих землях його шукать, маючи свою власну, велику і

родючу. Бо чужий хліб на здоров'я не йде, а чужа земля, як мачушина ласка, веселим від неї не