З-під Полтави до Бендер. Крутіж

пропасти, що їдемо, щоб вернутися, що ворог, хоч і побідив нас, та не зломив.»

Ловили кожнісіньке слово та не видно було, щоб раділи ним. Старий чумак сиву чуприну

чорною рукою м'яв. Видно було, що Орлик його не заспокоїв. «Днедавній я, - казав, - і Бог вість,

чи дочекаюся того. А покищо, так мені на серці, простіть за слово, так мені на серці, буцім там

безроги ночували.»

«Чого ж бо то?» - дивувався Орлик.

«Питаєте? А погадати б лиш: ось ви билися, кров свою, значиться, проливали, на муки

йшли. А ми що? Хліб та сіль і мед за рибу міняли. От воно як. Торговці ми, значиться,

грошелюбиві, більш нічого!»

«Авжеж, авжеж! - притакнуло чумацтво. - Торговці ми, баришівники, міняйли.»

Обжаловували себе, сповідалися, каялись. Ніби й вони ярили рану в душі й почували

розкіш у болю. А старий чумак, показуючи на свою валку, казав: «Беріть же ви хоч оце добро від

нас. Беріть та хай воно вам на здоров'я вийде, - щоб ви ласки в нехристів не потребували

прохати, щоб вони знали, що Україну ще на хліб для своїх дітей стати. Не погорджуйте, беріть!»

І інші гукали за ним: «Беріть, беріть!»

Здивувалися козаки, бо не сподівалися такого. Козацькі пань-матки хусточками сльози

втирали, а Мручко до болю шарпав вус. Гетьман із своїми нараджувався хвилину. «Годі-годі! -

сказав. - Стати мене, панове, на харчі для моїх людей. Не бійтеся, з голоду примирати не

будемо. їдьте, куди пустилися. Україні треба того, що ви добудете в чужих краях. Хай кожний

свою роботу робить, а якщо вона чесна, так, значиться, й потрібна. Не всім же шаблею