З-під Полтави до Бендер. Крутіж

такі, мов хати. Замість драбин, в півтора хлопа заввишки скрині, або коші з кріпкими ребрами, з

віконцями й перегородками всередині, щоб більше набору туди накласти можна. Такий возище

шестірня волів тягне, полових, круторогих, що, мабуть, і дзвіницю зрушили б з місця й

поволокли. І скидаються оці вози на дзвіниці старинні або на замкові башки, з яких від ворога

відбиватися можна, а на ворога то тепер, як відомо, і попасти не важко.

На отаманських мажах півні - годинники й будильники чумацькі. Вони й погоду віщують.

Знають собі ціну. Тому так гордо й самопевно по возах похожають, або, задерши голову вгору й

прижмуривши одно око, в небо глядять: Як воно там? А хай лиш один запіє, так і всі інші

крилами б'ють і кричать: «Ку-ку-рі-ку!» Проспівавши, луни дожидаються. Але в степу луни нема.

Валка ця біля шляху розтаборилася. Угледівши здалека якесь військо, заметушилися.

Військо дивне, невидане досіль: свої й чужі всуміш. Табор більший, як що... Що їм робить?

Волами не втечеш.

Завважив чумацьку тривогу Орлик і свого осавульчика туди післав. Хай не бентежаться:

свої своїх не скривдять і не обидять.

І дійсно, без усякої кривди й обиди обійшлося, та ще й радости з тої зустрічі було чимало.

Особливо для жіноцтва.

Круторогі воли, що безжурно й безпечно біля своїх возів лежали й румигали, Бровки, Рябки

й кунделі патлаті, найусілякіших пород, що нараз лай пекельний зняли, і тії півні чепурні й

гордовиті, все воно, аж до занозів мережаних, аж до гладко вишморганих ярем, так живо

пригадувало рідний край.