З-під Полтави до Бендер. Крутіж

заки вийде господар. Але господар уже стояв з рушницею на воротах і гукав грізно: «А кого там

Бог провадить?»

«Свій!» - відповів осавул.

Своїх тепер багато, а наших мало: кажи, як звали!»

«Сидір Рубан, сотенний осавул».

«Під'їзди, побачимо».

Заскрипіли ворота. Осавул переїхав і зсів з коня. Господар, старий запорожець Верига,

приглядаючись, поклав свою важку руку йому на рам'я:

«От і часи, брате, бодай не діждали!»...

«Вже знаєте?» - спитав осавул.

«Як не знати! Люди з хуторів утікають, гетьман з королем на Очаків подалися. Гірка їх доля!

А ти що?... Припізнився, бачу, щось і кінь твій кульгає. Чи не ранений?»

«Ранений. Замість мені, йому попало»...

Осавул став розсідлувати свого каліку, господар пішов принести йому оброку. Виніс кошик

зерна: «Хай попоїсть тепер, потім води дістане, а ми ходімо в хату»

Увійшли в світлицю. За столом поралася господиня. В куті блимала лампадка. Осавул

просив вибачити, що сон перебив.

«Який там сон, - відповіла господиня. - Ми вже другу ніч ока не примкнули. Така жура... І не

знати, що діяти?»...

«Що діяти? - відізвався Верига. - Я вже тобі казав, що все кинути на Божу волю і душу