З-під Полтави до Бендер. Крутіж

у кошелику раки?» «Бога питай, не нас,» - кінчить котрийсь.

Ніч і степ настроюють до таких розмов, тим паче, що шведи свої псалми співають.

«Б'ються, як чорти, а моляться, як святі.»

«Такий народ.»

«Який король, такий народ.»

«А все-таки щастя не мають.»

«Хто його зна, як ще війна може скінчитися.»

І дивляться в огонь, бо хоч грітися не треба, бо ночі погідні, але з вогнем веселіше якось.

Може, він нагадує огнище домашнє, досвітки й вечерниці, нічліг з кіньми в полі, коли ще

хлопцями були. Іскри прискають, ніби нашіптують чиїсь давні слова. Синявий

димок піднімається, як хмарка, як мрія, і летить далеко-далеко, може, аж додому... Додому.

Небо нависає чимраз нижче, земля знімається вгору, потухають огні... Уснули.

Твердий та короткий сон. «В похід! В похід!» - пронизує переддосвітню тишину. Нерадо

протирають очі, вертаючись від снів у дійсність.

Ранішній холод дає себе знати. Ніби їх хто студеною водою обілляв... Бр-р-р. Гаснуть зорі,

линяє безконечна блакить, степ з чорного робиться сріблистим, квітки на ньому знову

зацвітають і пахнуть. Пахощі п'янять... Нема то, як степ!

І знову коні припряжені до возів, знов вершники на конях, тисячі коліс скриплять і

довжелезною гадюкою по широчезному степу сунеться похід.

Король на своїм високім возі, як на престолі сидить.