З-під Полтави до Бендер. Крутіж

спасати!...»

«Де спасати: в турків, татарів?»

«Турки і татари, хоч не християни, але люди. Не то що москаль...»

«Правда! - вмішався осавул. - Москаль на паль саджає, кров'ю насолоджується

християнською. Ідуть наші села й хутори з димом і ще йому мало. Цілий світ запалив би! Бачив я

вчора, як царські драгуни напали на хутір. Все горить, діти, жінота плачуть, а вони, як каїни

безсердечні. Я саме над'їхав і скипів: з пістоля поклав одного драба, шаблюкою двох зарубав,

бо не сподівалися, а четвертий утік та дав своїм знати. Пустилися за мною в погоню. Ніс мене

вітер, але й вони намагали. Та мій кінь турецький, породистий, тож не дали ради. Тільки один

наздігнав і націлився пікою. Я відбив, за це коневі попало. Але і цього москаля післав я на

службу люциперові, якому немало заслужився... »

«Ну, стара, чула? - питав жінку Верига. - Чого сподіватися нам! Бог надніс гостя, відрадніше

буде разом. Поїдемо!...»

Та жінка мовчала. Лиш підносила гостеві гори всякого печеного й вареного, заливаючись

ревними сльозами.

«Не плачте, паніматко, - потішав осавул, - поїдемо й сина побачите».

«Ой, правда...» - і усміхнулась.

«Збирайтеся, - принаглював осавул, - лагодьте речі!»

«Я ще вчора наладнав, - похвалився Верига, - тепер тільки запрягти коні. Запряжу Дереша

до двоколки, а Лисий буде під сідло тобі, осавуле. Калічку треба залишити».