З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Тільки на голод ніхто не міг нарікати. Позаду ціла валка татарських гарб, молдаванських

возів та грецьких двоколок, навантажених всіляким їством та питвом. На постоях торги. Але з

кожним постоєм дорожіє товар. Козаки сердяться, кленуть чужинецьких шкуродерів та від щирої

душі бажають їм, щоб подавилися їх грішми. Купці не беруть собі того до серця, бо на те вони

купці. На те і їдуть стілький світ, щоб їх товар опинився у козацьких і шведських шлунках, а

козацькі і шведські гроші в їхніх ненаситних кишенях. Так воно, мабуть, і станеться, бо шведи й

козаки після довгого посту їдять, як з гарячки. У кого грошей мало, продає одежину, пістоль, а

той шаблю за гіршу проміняє.

Але таких, на щастя, небагато, бо козак до своєї шаблі привикає, каже, що вона його

розуміє. Та ще й вірять, що буває щаслива, або й нещаслива вона.

Про це вміють розказати багато, особливо старші, а запорожці зокрема, вони мистці

заворожувати зброю и зачаровувати кулі. Розказують на постоях, головно на нічлігах, тоді, як

потонуть у степу, мов у морі, як нічого нема, лише трава кругом і небо над ними. Тоді життя, від

якого відбігли, батьківська хата і сотенний або полковий город такі якісь далекі-далекі, ніби в

казці. Казку розказують про них. Висока, кругла могила слухає їх оповідання. А кругом неї

декілька менших і багато-багато малих, маленьких, що їх навіть з трави не видно.

Цвинтар минувшини.

«Куди ми йдемо?» - питає хтось.

«А куди йшли ті? - відповідають йому, показуючи на могили. - Куди не йди, а зайдеш туди.»

«Правда, бідним чи багатим бути, могили не минути». «А пощо ж тоді копошаться люди, як