З-під Полтави до Бендер. Крутіж

жадібні на поживу, за табором тягнули і на кожнім довшім постої розкладали свій крам та

починали торг, як на ярмарку у якійсь там Голтві або Миргороді.

Аж виїхали в щире поле, а там і степ простягнувся перед ними. Степ без краю, бур'ян по

дорозі цвіте, здалеку здається, ніби хтось зразки червоного намиста розірвав і коралі розсипав.

Шляхи крізь густий бур'ян продиралися, ніби велетенські гадюки повзуть. Вітер то гладить

траву, то бере степ за чуприну і термосить його.

Звірина перед людьми втікає, наполохані птахи попід хмарами літають і кричать.

Степ не любить чужих, непроханих гостей.

Обидовська веселу вдає. Тішиться степовими квітками. Каже, що коли б не соромилася

чужих людей, то веліла би візникові стати і нарвала б їх повне наруччя.

Так вона не раз робила дівчинкою малою, а тепер їй не до того. От балакає, щоб розважити

гетьмана та відвести його від сумних гадок.

Він дійсно дивиться в її поранкове обличчя й - погідніє.

«Велике добро дав тобі Господь,» - каже.

«Яке?»

«Веселість! Що без веселости життя?»

Ганна понизує зіниці, буцім її на брехні приловили. «А чому, - питає, - король ніколи не

сміється?»

Гетьман гладить дрібну жіночу руку. «Цар Петро короля Карла північним Дон-Кіхотом

прозиває. Дон-Кіхот не сміявся до життя, лише до своєї мрії. Дульчінею кохав, а - Дульчінея - це