З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Дотепер дивився він на його, як на подію, замкнену в собі, історичний факт, що мав свій

початок і кінець, свою власну фізіономію. Щолиш тепер зрозумів його зв'язок з минулим і

майбутнім, зрозумів, чому стільки енергії витрачено там, стільки живих людей посаджено на

кіллю. «Не дайте, не дайте мене!» - кричала земля голосом нічної тишини, вимовнішим і більше

проречистим від гамору днини. І щолиш тепер зрозумів Войнаровський душу Мотрі і душу її

сестри, Ганни, що сиділа біля його, як літнє сонце, на яке нараз насунуться хмари. На тих

душах, як на чутливих струнах, земля свою вічну пісню грає, висловлює своє розпучливе

бажання. І якщо він досі того голосу не чув, якщо він досі слухав тільки того, що намірливе життя

гомоніло, бачив свого дядька-гетьмана, його блискучу булаву, його великий ум, його незвичайну

енергію, то тепер зрозумів, звідки те все береться й куди воно веде, зрозумів голос землі.

Дивувався, що не чув його перше. Був шляхтичем, паном, що поступив на гетьманську

службу, сам гетьманом сподівався стати, але все воно являлося йому, як щось таке звичайне і

природне, що про нього й думати нема що. А тепер зрозумів, що воно інше, велике і глибоке,

важливе і важке, як ніщо в світі.

«Анно!» - сказав голосом, якого вона ніколи ще від нього не чула.

«Анночко, не жадай від мене неможливого.»

Стрепенулася: «Що з тобою, Андрію?»

«Про себе мушу забути, мушу».

«Не розумію тебе.»

«І твоя мати не розуміла свого чоловіка, хотіла, щоб він був іншим, ніж був».