З-під Полтави до Бендер. Крутіж

«А тямиш, такий тобі гарний вірш на вінчання твоє написав».

«По-польськи. І, мабуть, нещиро писав, коли Бог не вислухав бажань».

«Це Божа річ, не наша. Орлик - голова».

«А ти безголовий? - спитала голосом, не тим, що досі розмовляла. - Не розумію тебе. Як

можна собі ціни не знати?»

«Я не гордий, Анно».

«Можна бути не гордим, але шанувати себе треба. Ти не чернець, Андрію, не затворник.

Постелись людям під ноги, потопчуть тебе. А я не хочу, щоб тебе топтали, чуєш? - не хочу».

І затремтіла ціла.

Войнаровському мороз пішов по спині. Любов Хведорівна пригадалась. Недалеко яблуко

від яблуні відкотилося. В доньці кров мами відізвалась.

«Чому він, а не ти? - питалася його. - Ти гетьмановий небіж, тобі його наслідство, не йому».

«Гадаєш, легке те наслідство?»

«Чим тяжче, тим і слава більша».

«Або й неслава».

«Віри в себе не маєш. А ти мужчина. Що мене смуток переміг, так це інше діло. Погадай,

що я перебула. Чоловік, батько, мати, Мотря. Всі вони там, одні мертві, а другі, чи живі - не

знаю. Я тут, як листок, відірваний від гіллячки. І дивляться на мене Бог вість як. Чого біля

гетьмана чепиш? - питаються очима. Хочеш маєтків його?.. Одної щирої душі не бачу. До тебе

прилягла. А ти хрещатим барвінком постелився. Не тужити, тут вити можна».