З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Не відповів нічого. А вона сповідалася далі: «Найгірше, як чоловік не послухає свого серця,

як не зробить того, чого душа бажає. То так, ніби рідну дитину власними руками задушив. І не

буде йому спокою до смерти. Того я, Андрію, боюся».

Не перечив. «А все ж таки це Мотрина сестра,» - погадав собі.

«Мотрина сестра...» І думки його, ніби птахи, випущені з клітки, вдарили крильми й полетіли

з прикрого «нині» у привабливе «вчора».

Пригадав собі Ковалівку, гостину у гетьмана в дворищі багатого Кочубея, пригадав собі

Мотрю, кращу від усіх Кочубеєвих скарбів. Боже ти мій!..

Де ті багатства, краса, сподівання... Зірвався буревій, поруйнував багатства, понівечив

красу, розвіяв сподівання. Минулося...

І що лиш тепер зрозумів Войнаровський усю трагедію України, усі ті буревії, що

безнастанно налітали на неї від півночі і сходу.

Тиха, зорішлива ніч наповнилася голосами мільйонів людей, що протягом цілого

тисячоліття боролися за тую буйну і гарну землю, поле вкрилось не збіжжям і травою, а полками

наших і полчищами чужинщів, не вітер травою хвилював, а люди на людей налітали з дубинами,

ломаками, ножами і мечами, свистали стріли, зударялися списи, хрустіли кості, кривавими

слізьми ридала земля: «Не дайте, не дайте мене! Не хочу стати толокою народів, жировищем

людей-звірів, не хочу, щоб мене живцем білували, хочу вовік остатися з вами, дітьми моїми.»

І що лиш тепер у повний ріст стала перед Войнаровським остання дія тієї великої трагедії -

полтавський бій.