З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Хотів щось відповісти. «Підожди! Знаю, що скажеш. Ти цілий - сама щирість. А Орлик

хитрість. Він перехитрить тебе, бо нині треба бути не хоробрим, як лев, а хитрим, як змія».

«Нині, Анночко, треба забути про себе, а тямити про діло. Самолюбство губило нас так, як

губить і Польщу. Наші старшини все горнули для себе, славу, маєтки, волю, закріпощували люд

і хотіли, щоб він за їх добро боровся. На який кінець? Так, Анно, бути не може. Нині нам треба

присмирити себе, треба й других до миски пустить».

«Пускай! Я не перечу. Прикрутіть старшин, дайте народові свобідніше дихнути, але чому це

він має зробити, а не ти? Невже ж ти хлопчик? При смерті старого Хмеля був його Юрась і

невже ж тебе Орлик відішле в академію на науку, як Юрася Виговський?»

«Дивний ви народ, жіноцтво. Навіть така, як ти, здавалося б, добрість одна і ласка, а, бач,

таку тобі гадючку підпустить, що й не писнеш».

«Чому зараз гадючку? Правду кажу. Весела дурній не сестра. І веселість моя розвіялась, як

ранковий туман. Прийшло полудне життя. Жагуче і важке. Ти не розумієш мене, Андрію».

«Я тебе люблю,» - відповів спокійно.

«Любиш?» - спитала і...

Великий віз стояв просто перед ними, ніби запрошував, щоб всідали до нього. Повезе...

Вилискувалися золоті колеса на темно-блакитному полі... «Ах, моя ти непадучая зоре!»

«Ось тобі моє останнє слово, Андрію, - почала, вертаючися на землю. - Добре! Залишуся

біля дядька. Доглядатиму його, як свого рідного батька, поки не видужає, або...» (Боялася

правду по імені назвати).