З-під Полтави до Бендер. Крутіж

ланах спіле зерно пахло. Земля - не пускала.

«Піду», - промовила Ганна рішуче.

«Спати?»

«Ні. Геть!»...

«Дитина ти. Далеко не зайдеш, ти - жінка».

«Божеволію тут. Андрію, ти не знаєш, як мені важко на серці. Тримаюся хворого дядька, як

потопаючий стеблини, вмовляю в себе, що цей мій святий обов'язок, а що торкне віз і що

ступить кінь, то в душі буцім якась струна прорвалась, одна з тих, що зв'язала мене з

Ковалівкою, з Батурином, з Сеймом, з могилою батька, з безталанням мами, з Мотрею, - або я

знаю, з чим. І так болить, так болить, Андрію, що хотілося б ухопити кинджала і всі тії струни

прорізати нараз, щоб був кінець».

Ухопив її руки й цілував. «Потерпи, Анночко, потерпи! На всіх нас прийшло терпіння. За

наші, чи за чужі гріхи, не знаю, а спокутувати треба. Дядька не покидай, не роби того. Він так

багато втратив. Навіть Рачка. Ти совісти не мала б, коли б відійшла тепер від нього. Тільки його,

що ти та я».

«Орлика має».

«Ти, Анно, чомусь Орлика не любиш, а він чи не найкращий з усіх».

«Для себе».

«Анно, а хіба ж хто з нас від себе втече?»

«Орлик самолюб».