З-під Полтави до Бендер. Крутіж

«Що таке?»

«Нічого, впала зоря»...

«На яку ти собі щось загадала?»

Тулилася до нього. Гладив долонею її дрібну руку. «Дитино моя. Зорі - це світи. У них свій

закон, а в нас свій, між ними й нами нічого спільного немає. Не турбуйся!»

Чув, як билося її серце, ніби пташка в жмені.

«Нічого спільного, кажеш, немає? А ворожка з зір долю чита, як із книжки».

«Ворожка бреше, не вір ти їй. Все для гроша».

«Не кажи, Андрію, не кажи! Мені ворожка не брехала».

«Ні?»

«А щоб ти знав. Ще я дівчиною була, десятилітком. Вибігла з нашого саду на леваду,

дивлюся, біля стежки циганка сидить, страшна, як відьма. Я хотіла втікати, так ноги до землі

прикувало. А вона: «Не втікай, ясна панночко, - каже. - Дай мені свою долоню - поворожу. Не

хочеш? Боїшся мене? Чого? Я також колись гарною була, як ти, хлопці дуріли за мною. Не

хочеш показати руки, так я тобі із зір поворожу, бо твоя доля цікава, ой цікава». Дивилася на зорі

й хитала головою. «Бог тебе веселою создав, - казала, - а життя твоє невеселе, дитино. Твій

вінок із в'янучих квіток, твій перстенець із крихкого золота, коротка радість, а довга турбота,

дістанеш мужа на недовге подружжя,

81

над ним зелена трава, а ти вдова, йдеш полем голим, далеким, серед морозів і спеки, над