З-під Полтави до Бендер. Крутіж

головою ворони, а кругом кров і стони, ха-ха-ха! Бог тебе веселою создав, не такою, як твоя

сестриця, сумнолиця, що їй небувале сниться, а дійсного бачити не хоче, на кого гляне, того і

наврочить, на кого гляне, тому серце тане, як ярий віск... Іди вже, йди, напийся води опівночі на

Купала-Івана, як доля лежить п'яна, може, забуде про тебе».

«Ой, не забула»... - з сумом доповіла Ганна.

Андрій мовчав. Якийсь кінь заіржав на ввесь табор, розпучливо, жалібно.

«За рідними лугами затужив», - промовив Войнаровський.

«За рідними лугами, - повторила. - Ой на волики да налигачі, а на коники пута, та підемо

ми, долю кленучи, та з-над Десни до Прута».

«Може, й далі підемо, Ганно».

«Я - ні! Не хочу!»

«Доля не питає нас, чого ми хочемо, а чого ні».

«Не питає? А вільна воля де?»

«Або я знаю. Бездольні ми і безвольні. Відірвалися від рідної землі і йдемо, як в імлі, за

тугою не бачимо світу перед собою, куди зайдемо, Бог зна».

«Сумна наша доля, сумна. А я так не люблю смутку, радости хочеться мені, а її хіба тільки,

що вві сні. Та й сни неспокійні сняться, все якісь коні білі, і червоний віз, дороги впереріз, а при

дорогах хрести. Пусти мене, Андрію, пусти. Не витримаю тут».

Притулив її кріпко до себе: «Анночко, Анно моя».

Великий віз підкотився на небо, ніби заїхав по них, щоб забрати й повезти в невідоме. На