З-під Полтави до Бендер. Крутіж

«Треба сказати».

«Треба, та не знаю, як. Скучатиме за Рачком, привик до його жартів. Ще нині за обідом

смішив покійний дядька».

«Недобре воно, що якраз тепер бракне гетьманові блазня».

Люксембург підійшов до Войнаровського.

«Блазнів ніколи не бракне, - озвався по-латинськи, - їх аж забагато на світі».

«Ти по-нашому вмієш?»

«Мало. З очей ваших читаю. Це краще, бо заки правда з ока до уст дійде, в брехню

переміниться. Вам покійника не жаль, жаль блазня, який гетьмана смішив і вас при нім. Ви в

ньому не бачили людини».

«Хто тобі це казав?»

«Ваші очі. Вони кажуть, що всі ми для вас і тільки для вас, а без вас, ми от що, - і сплюнув. -

Ви й Христа загарбали для себе, а полишили чорта; пеклом полошите їх, буцім воно т а м гірше,

ніж т у т. Куди!»

Войнаровський не перечив. Привик до того, щоб не противитися блазням. Вони й юродиві

на те й живуть на світі, щоб людям правду говорити, бо чоловік все ж таки хоче хоч іноді почути

правду. Цікаво. Люксембург бігав від свічки до свічки і ніби сам з собою балакав: «Рачок

блазень, Рачок сміхун гетьманський, Рачок «перекривлена морда». А Рачок - це була душа, це

був розум більший від не одного з вас, тільки не такий підлий. Віри дотримав, і не зраджував

нікого. Зате й лежить, як на окопі собака, а Галаган і Ніс, як умруть, то їм з гармат та самопалів