З-під Полтави до Бендер. Крутіж

«А чому б то ні?»

«Мале, до чоловіка неподібне».

«Тілом мале, а душа в ньому така, як і в других».

«Може».

Люксембург обтирав свічці ніс. Ледве досягав до гнота рукою. Маленькими пальчиками, як

кліщами, відривав перетлілий шнурок, кривився і пальці обтирав до мурави.

Підпитий запорожець приступив до мерця і потягнув його за ногу.

«Рачку, неборачку, не вдавай, вставай!»

Люксембург таким оком подивився на його, що він замовк, буцім води в рот набрав.

Войнаровський зніяковів. Хвилину стояв ніби засоромлений, а тоді пригнув коліно і почав

шептати молитву. Клякли й інші. Тільки Люксембург ходив від свічки до свічки, як маятник

бездушний.

Жінки зітхали. «Може, й родину мав і ніхто не знатиме, де й коли згинув».

«Мало таких, що погибли безслідно. Хто з нас відає, де його смерть чекає. Такі

часи».

«Боже!»

Біля Войнаровського хтось кляк. Озирнувся - Ганна. Підождав, заки скінчила молитву. Поміг

їй встати і мовчали хвилину.

«Дядько знає?» - спитав він.

«Ще ні», - відповіла.