З-під Полтави до Бендер. Крутіж

«А мій - гетьман».

«Ну, так. Правда. Але інші про це забули. І тих інших багато, а таких, як ви, мало, дуже

мало... А Рачка поховали?» - спитав нараз.

«Ще ні, може, завтра. Без гетьманського дозволу хоронить не хотіли».

«Правда», - притакнув Войнаровський і казав себе вести туди, де лежав покійник.

Недалеко йшли. Кроків не більше дві сотні, на відшибі, на мураві, лежало щось, мале, не

людина, а кукла, кукла, якою гралася доля і, награвшися, відкинула геть.

Дві воскові свічі, застромлені в землю, горіли по обох боках мерця. Вітер хитав їх

полум'ями. Королівський сміхун, Люксембург, ходив від одної до другої, Збирав віск, що

скапував, як сльози, і наліплював назад на свічки. Робив це так спокійно, наче йому іншого діла

й не було. Гурток людей сидів оподалік і гомонів. Табор заспокоювався. Співи стихли. Іноді

тільки кінь заіржав, або дівочий сміх, мов крик чайки, гострим лезом протинав тишину ночі.

Войнаровський глянув на мерця і голову спустив. Привик бачити Рачка всміхненим, хитро-

лукавим, дотепним, іноді навіть злобним, але такої поваги, як тепер, на його «кривавім обличчі»

ніколи ще не бачив. Мимохіть насувалося питання, чи не вдає він, не зірветься з-поміж тих свіч і

не ткне людям дулі під ніс: «А дзуськи вам! Хотіли б, щоб я вмер, а я, бач, усіх вас переживу».

Але минала хвилина за хвилиною, і Рачок лежав, як виліплений з воску, все з тим самим

виразом болю, який мають, звичайно, мерці, що від кинджала погибли. Якісь дві жінки

перешіптувалися.

«Не знати, чи й воно до неба піде?»