З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Король дивився на Орлика, але не відповідав. Козаки дух затаїли в собі. Для них тая

мовчанка тривала віки.

«Чужий», - відповів, врешті, король і усміхнувся.

Відсапнули. Як виходили з королівського шатра, трабанти крісами честь їм віддавали.

«З такими нема що королеві бояться», - сказав до Понятовського гетьманів небіж,

Войнаровський.

«Але ж бо й вони з своїм королем безпечні», - відповів Понятовський.

«Можна позавидувати їм і королеві», - притакнув Войнаровський, вдихуючи повними

грудьми вечірнє запашне повітря.

На небі мерехтіли зорі, на рівнині огні горіли. Табор гомонів, ніби вечірню казку розказував,

заки всне. Шведські псалми мішалися з українськими піснями.

Понятовський надслухував хвилину. «Знаєте, це не найгірший дует. Повага і сум, сум і

повага... Над чим так задумалися, мосіє Войнаровський?»

«Невже ж я не маю над чим думати? Іноді здається, що голова лусне від тих

гадок».

«Головою муру не переб'єш, буде, як Бог дасть. Ми тільки люди, звичайні, смертельні

люди», - потішав його Понятовський.

«Добре вам, добродію, казати. Ви своє діло робите, але за народ і за державу відповідаєте

не ви, а король, як не один, то другий, а в нас?»

«Правда, тепер ви у великій скруті. Втратили армію і край, а як ще втратите гетьмана... »