З-під Полтави до Бендер. Крутіж

жовтий сап'янець генерального писаря. Орлик удав, що не чує. Але решта козацьких гостей

глянула на них очима, які виразно казали: «Шкода ваших надій. Король за Войнаровським тягне,

його бажає бачити наслідником Мазепи, а не вас».

Орлик і Горленко дуже вважливо поводилися з собою; один одному накладали щокращі

шматки страви на тарілки, як штовхнули себе ліктями, казали: «Простіть, вибачте!», штовхалися

злегка чарками, нарікали на спеку й на мушню, словом, гадав би хто, найкращі приятелі.

Понятовський, якому добре були відомі всі ті «аркана внутрішньої козацької політики», з-під

ока зиркав на нову трійцю «аматорів гетьманської булави». «В нас два, а в них аж троє» - мотав

собі на вус. - «Все таки перевага за ними.»

Чужинецькі посли не розбиралися ще тім ділі, хоч дехто вже й до них пробував підходити,

шукаючи протекції, той для Орлика, а другий для Горленка. Але різниця мов стояла на

перешкоді. Посол від сераскіра балакав поганенько по-французьки, а від хана калічив по-

мовсковськи, важко було порозумітися, хоч посли вдавали, буцім то вони кожнісіньке слово

розуміють. Були вдоволені. У кожного в кишені дзеленькало по тисячі

76

червінців, і король на їх честь обід зготовив, чого їм ще більше треба. І здоров'я в їх руки

пили, дякуючи сераскірові за гостину, а кримському ханові за слова розради і за добру пам ' ять .

«Мій пан, - говорив татарин, - щонайкращі коні із своєї стайні вибрав, щоб ваша величність

могли ними щасливо доїхати, куди лише сами бажати зволите».

«Подякуйте його достойності ханові за гарний дар, а ще більше за ті слова дружнього