З-під Полтави до Бендер. Крутіж

його осмішити.»

Відважний Мручко боявся йому глянути очі. Уявляв собі їх, а й цього було досить.

«Коли б з вами не побалакав був нині, здурів би, - почав Рачок наново. - Спасибі

вам».

«Нема за що, синку»

«А хоч би за те слово «синку». Я його навіть від рідного батька не чував, хіба іноді від

гетьмана, як зо мною у чотири очі балакав... Синку...» - повторив, любуючись тим словом.

«Правда, яка гарна наша мова, батьку?»

«Всякому здається, що його мова найкраща.»

«Ні, ні, не кажіть. Таки наша гарна, дуже гарна... «Синку»... Чому я блазень, чому я лише

блазень?» - питався, вдивляючись кудись у далечін, ніби звідтіль мала йому відповідь наспіти.

Нараз піднявся, став навшпиньки, натягнув шию і - побіг. Мручко лише раменами здвигнув.

«Мале, погане, дійсно ніби не хліб, а вишкробок якийсь, і, дивись, також душу має. І яку!»

Люльку тютюном набив. «Так воно, так. Усі ми діти Божі, всі. І за всіх Христос розпинався.»

Черкнув кресалом об камінь і люльку закурив. «А вбиваємо себе, як звірів, як їдовитих гадюк.

Чого?... Бо кажуть нам. Все десь якісь Петри беруться і людям по-людському жить не дають.

Погано... погано... Але куди то мале побігло?» - прийшло йому нараз на гадку. Піднявся і довго

поміж людьми й возами розглядався, та гетьманського блазня знайти не міг. Бачив королівський

намет, трабантів перед ним, чув військовий оркестр, що до обіду пригравав, гадав, що туди

Рачок поліз, - але ні, і там його не було. Стривожився. Рачок на самогубство натякав. Того тільки