З-під Полтави до Бендер. Крутіж

поїли і вже за радощами гонять. Що ти зробиш, - життя! Війна війною і біда бідою, та хай же я,

любко, та хай я, голубко, побалакаю собі з тобою... І так воно все. Скільки разів вороги

надтягали, як буря, палили, грабували, вбивали, здавалося, тільки небо й землю лишили, а

минуло декілька років, і знову край, як Божий рай, і люди є, і худібка, і бджілка, і деревинка, хто

його зна, звідкіля все взялось. ...Ні, ні не пропаде козацька мати, не пропаде.»

«Сотнику!» - запищало щось біля його. - Рачок.

«Ах, це ти! Слухай, вашець, - накивував йому Мручко. - Не волочися ти мені і не задавайся

з циганками, бо ше котра за пазуху сховає і осоромиться ввесь наш народ шляхетський.»

Рачок не відгризався, як звичайно. Сів біля Мручка, мовчав і пальцем у землі колупав.

«Щось вас питати маю» - почав.

«Питай!»

«Як ви гадаєте, видужає Іван Степанович, чи ні?»

«Синоньку, або я Бог, щоб знати? Моліться, може, вислухає Господь».

Мовчали довшу хвилину. Може, й молилися.

«А що буде, як його не стане?» - почав наново Рачок.

«Або я знаю, синку. Треба хотіти, щоб добре було».

І знов ^амовкли. І знов Рачок мовчанку перебив.

«Гарна ріка цей Бог, правда?»

«Гарна.»

«А все ж таки не те, що Дніпро.»