З-під Полтави до Бендер. Крутіж

«Є без Феськи життя?» - відгукнув йому, не озираючись, запорожець.

«Що за народ! - покивав головою Мручко. - Гадав би ти, саме завзяття, сама лютість, а він

тобі навіть до конини так пристраститься, що й життя не пожалує. Треба мені побалакати з

паном Войнаровським та купити Феську в татарина, бо чую, що ніч без лиха не обійдеться.»

Сидів на валі і згори дивився на сонний табор.

Навіть коні не паслися, тільки лежали біля возів, обганялися від мух і зітхали. Новокуплені,

турецькі, свіжі, не притомлені згори дивилися на заїжджених, козацьких... Зовсім, як люди.

Мручкові нагадувалися інші табори, а бачив іх чимало, запорозьких, гетьманських,

польських. Бог вість яких. Бачив перед побідою і після погрому, у відвороті і перед наступом,

різно, але такого, як цей, - ні. Наші, шведи, поляки, турки, татари, греки, молдавани, цигани, -

вавилонська вежа. Яких там одягів не було, якої мови не чулося.

Сонце сходило з полудня і табор став оживати. Підводилися козаки зі своїх лежанок,

простували кості й позіхали.

З городу надходили люди й над'їздили вози. Свіжі харчі довозили, щоб на вечерю

було.

«Стільки народів, стільки мов і такі різні віри, а всіх іх гріш спровадив докупи, - казав до

себе Мручко. - Чого то для гроша не зробить чоловік, - та ще лихий. Хто в найми до гроша пішов,

- пропав».

Десь далеко дівочі сміхи лунали, за ними гнали козацькі, здорові голоси.

«Боже ти мій! - похитував головою Мручко. - Така біда, така нужда, а диви, відпочили трохи,