З-під Полтави до Бендер. Крутіж

«Куди! - притакнув Мручко. - Другої такої ріки, як Дніпро, нема.»

«Нема! - повторив Рачок і очі йому заблистіли. - Як зашумить весною, струсне льоди,

заграє і розіллється широко, широко, - Боже ти мій! А літом, у погідну нічку, як потонуть у ньому і

місяць, і зорі, як зробиться з небом буцім щось одне, велике, безконечне, вічне... - не докінчив,

тільки тяжко зітхнув. - Гарний наш Дніпро!»

«Гарний!» - притакував коротко Мручко.

«І сильний. Він один ні царів, ні королів не боїться, навіть Петра ні. Не засипле його, палями

не загатить, ані до Петербургу не поверне».

«Ні! - притакнув Мручко. - Дніпро сильний дуже.»

«А ті, що над ним сидять?» - спитав Рачок, і оба нараз замовкли, ніби в роти води набрали.

«Я над Німаном народився, - почав ніби виправдуватися Рачок. - Батько мав невеличке

село. Дітей не жалував Господь. Я був наймолодший. Вишкробком дражнили. Старші побивали

мене, батько до гостей не пускали, соромилися. І - я втік. Згодом на гетьманський двір попався.

Там я хату найшов, і батька, і рідню, усе... А тепер?»

Страшно, як блазень плаче.

Мручко вдавав, що не бачить Але чув, як щось тулилося до нього і хлипало. «Не гнівайтеся

на мене, пане сотнику! Простіть! Люди гадають, що я сам сміх. Та люди зле гадають Я крізь

сльози сміявся. З ніким на розум побалакати не міг, бо мене

74

зараз на жарти беруть. Перше - нічого. А тепер? Повірте мені, скочив би в Бог, та не хочу