З-під Полтави до Бендер. Крутіж

гетьманової повозки, прохаючи поради. Короля не турбували. Він на свого союзника здався.

Так пройшла коротка літня ніч.

Благовістилося на день, як прибули до Нових Санжар...

Військо не розтаборювалося на відпочинок, а повернулось лицем на північ, до ворога, щоб

на випадок погоні ставити спротив. Останні зробился першими. Першими були ті, що не брали

участи в полтавському бою, свіжі й непоранені.

Шведи сідали або лягали на землю, дивились, як сходило сонце, і читали свої псалтирі та

молитовники. Побожні слова зливалися з жужжанням мушок і з поранковим співом птахів, ніби

будилася земля і молилася. Не чути було ні сварки, ні нарікань. Ніхто не питався, чи даватимуть

сніданок. Хто мав якого сухаря, ділився з іншим. Для хворих привезено молоко й теплу страву з

Санжар. Санжарівці не відмовляли нічого. Спочували ближнім у недолі й не думали, що на це

москалі скажуть, «коли їх наднесе нечистий.» Хірурги і фельшери заповивали рани. Деяким

щолиш тепер перші перев'язки накладали, бо під Полтавою не вспіли. Ранені закушували зуби,

щоб не стогнати. Король був для них добрим прикладом, як треба терпіти. Всі вони вірили, що

коли б король був здоровий, то перемога була б за ними, бо «він» непереможний: Аж ось і

«йому» перев'язали хірурги хвору ногу. Рана ятрилася. Вимили її, намастили, і король примкнув

повіки. Був блідий, виснажений, але як сонце поцілувало його першим своїм поцілунком,

усміхнувся, і сміх той залишився на затиснених устах. «Тихо там, тихо! - передавали собі шведи,

- король спить.» Мовкли розмови, застрягали стони у горлах, тільки чути було, як пофоркували

коні і як Альбедільові люди псалми читали.