З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Неронові смолоскипи... Ще гірше... Коні жахалися тих палів і тікали як біснуваті. Це вже не був

гнів, ані помста, лише кривава оргія, що перед нею здригається кожна людина.

Кинутися туди й або покласти край тому варварському знущанню, або самому полягти.

І це хотів зробити король, але йому не дали. Зупинили перед божевільним кроком. А тепер

він їде у Маєрфельтовій кареті, а палі біжать за ним, і кличуть: «Як ви нас залишили?

Верніться.» Та вернутися годі.

Двадцять тисяч людей і кілька тисяч возів сунуть лавиною вдолину. Триста прапорів, як

стадо птахів, летить у сумерках вечірніх. Гаснуть останні блиски червоного сонця, зимні тіні

лягають на землю, вітряки крилами поскрипують. Трави, збіжжя принишкли до землі... Страшно

їм. Ще тільки в балці вилискується озерце, як незаплющене око, але піднявся туман і більмом

затулив його.

Глуха ніч.

Темна ніч.

Вона нічого не бачить, не чує. Не зрадить походу цареві. Щаслива дорога...

І шведсько-козацька армія, буцімто справді завірила українській ночі, справно і спроквола

прямує з руслом тиховодного Ворскла. Поспішати незручно, бо забрала з собою декілька тисяч

селян, тих, що перед Москвою втікали, і тих, що рови при облозі Полтави копали та харчі

довозили. Тепер вони на роздоріжжях звільна відлучуються, повертаючись до своїх осель.

Безгамірно й тихо відбувається цей похід. Кожний бо відворот сумовитий, не то що наступ

уперед - радісний, веселий. Шульне сайгак, зірветься дрохва, самотний лебідь розпустить білі