З-під Полтави до Бендер. Крутіж

крила і, як дух, щезає в нічному тумані. Стурбовано б'є перепілка в житі і журливо кигикає

чайка... «Ой біда, біда тій чайці небозі.»

На небі вузький і блідий серп місяця ледь-ледь майоріє, з лісів вискакують тіні, хрести

рамена простягають, благословлять, чи зупинити хочуть? Луги й левади пахнуть ладаном, чи

тмяном?..

Король не може вснути. Рана пече, допікає. То жар, то стужа перебігає по тілі. То тратить

пам'ять, то свідомість з невблаганною жорстокістю кладе йому дійсність перед очі.

Він програв битву. Втратив стільки тисяч людей. П'ять генералів, чотири полковники в

полоні. Та ще й канцлер Піпер, і секретарі Цедерголь і Дібек. П'ятьох драбантів годі

дочислитись. Невже ж і вони в неволі у Петра?

А все ж таки війна ще не скінчена. Цар передчасно тріумфує. Не він тут переможцем, а куля

з невідомого кріса, що 17-го червня королеві поцілила ногу... Проклята куля. Стільки лиха

накоїла...

І король з невимовним жалем дивиться на свою ліву ногу, що мов колода біліє. Пробує

ворухнути нею й чує, як сто ножів впиваються в його тіло. В тім болю свідомість щезає. Він не

іде, лиш тією болючою ногою оре товстий полтавський чорнозем. Десь далеко шумить Ворскло,

деркач дерчить, б'ють перепели, пахощі піль мішаються з запахом мастей на нозі.

Переможений король лежить на крилах трьохсот прапорів, що нового гнізда шукають, щоб

відпочити та знову зірватися до лету.

Чи то так серце б'ється, чи тупотять кінські копита? Торохкотять вози, двадцять гармат і